Дотримання прав дитини, яка з тих чи інших причин
вступила у конфлікт із законом
Декларація прав дитини, яка була
прийнята резолюцією 1386 (XIV)
Генеральної асамблеї ООН 20 листопада 1959 року проголошує основні
принципи, яких повинні дотримуватися
держави при розробці та прийнятті національного законодавства. Також
Організація Об'єднаних Націй в Загальній
декларації прав людини проголосила,
що діти мають
право на особливе піклування і допомогу. Особливість
дитини як суб’єкта правових відносини зокрема визначають Конвенція ООН про
права дитини, Декларація про соціальні і правові принципи, що стосуються
захисту і благополуччя дітей, особливо при передачі дітей на виховання та їх
всиновленні, Мінімальні стандартні правила ООН, що стосуються здійснення правосуддя
щодо неповнолітніх („Пекінські правила”), Декларації про захист жінок і
дітей в надзвичайних обставинах і в період збройних конфліктів.
Україною ці міжнародні акти були
ратифіковані і вони стали частиною національного законодавства. Крім того
прийнято цілу низку національних законів, відповідно до яких держава гарантує
дотримання прав, свобод і законних інтерсів дітей. Зокрема, Закон України „Про
охорону дитинства” чітко визначає пріоритети держави в охороні дитинства – розширення соціально-правових гарантій
дітей, забезпечення фізичного,
інтелектуального, культурного розвитку молодого
покоління, створення соціально-економічних і
правових інститутів з
метою захисту прав та законних інтересів дитини в Україні.
Відповідно до статті 40 Конвенції
ООН про права дитини, – діти, які з тих
чи інших причин вступили у конфлікт із законом заслуговують на таке поводження,
що сприяє розвиткові у дитини почуття гідності і значущості, зміцнює в
ній повагу до прав
людини й основних
свобод інших та при якому враховуються вік дитини і
бажаність сприяння її
реінтеграції та виконання нею корисної ролі в суспільстві.
Саме з цією категорією дітей
доводиться найчастіше стикатися працівникам міліції. Вони вчиняють
правопорушення, злочини, залишають місця проживання, вживають наркотичні та
психотропні речовини, алкоголь. Іншими словами мають відхилення від
визначених суспільством правомірних
норм поведінки.
В кримінології, педагогіці та
психології відхиленням у поведінці дітей
є певне визначення – девіантна поведінка. Девіантна поведінка (англ.
deviation – відхилення) – це система вчинків або окремих проступків, які
суперечать прийнятим у суспільстві нормам і проявляються у незбалансованості
психічних процесів, не адаптивності, порушені процесу самоактуалізції і
відхиленнях від морального та естетичного контролю над особистісною поведінкою.
Одним із завдань міліції є
запобігання правопорушенням та їх припинення. Власно кажучи, що саме слід
вважати правопорушенням? Правопорушення – це будь-яке невиконання не тільки
моральних, але і правових норм, вимог закону про належну поведінку, у результаті
чого ці норми порушуються. Воно може
полягати в здійсненні забороненої дії або, навпаки, у невиконанні
запропонованого законом обов’язку. Тим самим можна констатувати, що
правопорушення – одна з форм антигромадської поведінки, яка має специфічні
ознаки, що підтверджують його обумовленість поведінковим фактором.
Саме під час здійснення заходів,
пов’язаних із можливим затриманням, доставлянням неповнолітнього до органу
внутрішніх справ, подальшим проведенням перевірки, дізнання та досудового
слідства виникає ризик порушення прав дитини, як особливого суб’єкта правових
відносин.
Пункт b статті 37 Конвенції ООН
про права дитини визначає, що жодна
дитина не може бути
позбавлена волі незаконним
або свавільним чином. Арешт, затримання чи тюремне ув'язнення
дитини здійснюються згідно з законом та
використовуються лише як крайній захід
і протягом якомога
більш короткого відповідного
періоду часу.
Підстави затримання і термін
утримання неповнолітніх віком до 14 років, які залишились без опіки та
піклування, а також вчинили злочини до віку, з якого за такі діяння передбачена
кримінальна відповідальність, визначені у ст. 5 Закону України про органи і
служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей. Термін утримання не
повинен перевищувати 8 годин [4]. В той же час адміністративна відповідальність
за правопорушення, відповідно до чинного Кодексу України про адміністративні
правопорушення настає з 16 років. Тому за вчинення правопорушення неповнолітній
у віці від 16 до 18 років може бути підданий адміністративному затриманню.
Підстави, порядок та строки
адміністративного затримання громадян органами внутрішніх справ визначені у
ст.ст. 262-265 КУпАП. Адміністративне затримання може тривати не більше як три
години. Але у виняткових випадках законами України може встановлюватися інші
строки, наприклад до розгляду справи судом[6]. Якщо порівняти з попередньою
нормою ми бачимо певну колізію. Адже дитину у віці до 16 років, яка вчинила
правопорушення, залишились без опіки та піклування можна утримувати до 8 годин,
а дитину старшого віку – 3 години.
Особливістю застосування
чинногоКодексу України про адміністративні правопорушення є те, що склади
правопорушень, які ним визначаються були просто неприйнятні до неповнолітніх у
радянські часи (кодекс був прийнятий у 1984 році). Суспільство не могло собі
уявити, що молоді люди у віці 17 років, які наприклад є студентами вищого
навчального закладу, можуть порушити порядок організації та проведення зборів,
мітингів, вуличних ходів і демонстрацій (ст. 185¹ КУпАП). Адже суспільні
інститути того часу передбачали обов’язковість членства молоді у ВЛКСМ.
Діяльність поодиноких громадських організацій було суворо регламентована і
піднаглядна. Випадки вчинення правопорушення
неповнолітнім, який досяг 16-річного віку рахувалися надзвичайними подіями і торкалися, як
правило, всього колективу (школи, ПТУ,
інституту). Саме з цим пояснюються види
покарання щодо неповнолітніх, визначені ст. 24¹ КУпАП (зобов’язання публічно
або в іншій формі просити вибачення, застереження, догана, передача під нагляд
батькам, колективам, громадянам).
Процедура затримання
неповнолітньої особи за підозрою у вчинені злочину, якщо вона досягла віку, з
якого настає кримінальна відповідальність визначена ст. 106
Кримінально-процесуального кодексу України. Перелік підстави для затримання
чітко визначений законом: коли особу
застали при вчиненні злочину або безпосередньо після його вчинення; коли очевидці, в тому числі й потерпілі,
прямо вкажуть на дану особу, що саме вона вчинила злочин; коли на підозрюваному або на його одязі, при
ньому або в його житлі буде виявлено явні сліди злочину.
Неповнолітні, які затримуються за
підозрою у вчиненні злочину беруться під варту й утримуються в ізоляторах
тимчасового тримання на таких самих правах, як і заарештовані. Для затримання
санкція прокурора чи дозвіл суду не потрібні. Затримання оформляється
протоколом затримання, копія якого вручається затриманому і направляється
прокурору. Строк затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, обраховується
з моменту доставляння її в орган дізнання або до слідчого, а якщо затримання
провадиться на підставі постанови про розшук і затримання, винесеної органом
дізнання або слідчим, то з моменту фактичного затримання. Тривалість затримання
особи, підозрюваної у вчиненні злочину, не може перевищувати сімдесяти двох
годин. Слідчий або особа, яка провадить дізнання, зобов'язані роз’яснити
затриманому його права й обов'язки, встановлені чинним законодавством. Про це
робиться відмітка в протоколі затримання.
У будь-якому із зазначених
випадках актуальним є обов’язковість забезпечення виконання пункту d.ст. 37
Конвенції ООН про права дитини щодо права кожної дитини, позбавленої волі на
негайний доступ до правової та іншої відповідної допомоги, а також право оспорювати законність
позбавлення її волі перед судом чи іншим компетентним, незалежним і безстороннім органом
та право на невідкладне прийняття
ними рішень щодо
будь-якої такої процесуальної
дії.
ПОНЯТТЯ ПРАВОПОРУШЕННЯ
Правопорушення – це винна поведінка
право дієздатної особи, яка суперечить приписам норм права, завдає шкоди іншим
особам і тягне за собою юридичну відповідальність.
Ознаки
правопорушення:
1.
Поведінка людини, виражена в дії або бездіяльності. Протиправна дія
являє собою активну поведінку особи, що заподіює шкоду суспільним
відносинам, які охороняються правом. Бездіяльність являє собою нездійснення
особою таких дій, що вона за певними причинами повинна була і могла здійснити в
даних конкретних умовах.
2.
Суспільна шкідливість протиправного діяння: протиправним є
діяння, що завдає шкоди громадянам, державі, суспільству.
3.
Протиправність діяння – порушення певних
норм права.
4.
Винність поведінки суб’єкта права.
5.
Карність протиправного діяння.
ВИДИ ПРАВОПОРУШЕНЬ
Проступок – різновид
правопорушення, що характеризується меншим ступенем суспільної небезпеки в
порівнянні зі злочином.
Види
проступків
1.
Цивільні проступки – це
правопорушення, що чиняться в сфері майнових і певних немайнових відносин.
2.
Дисциплінарні проступки – порушення
навчальної або трудової дисципліни.
3.
Адміністративні проступки – правопорушення,
що посягають на суспільні відносини, пов’язані з державним управлінням.
4.
Конституційні – нанесення шкоди
основам конституційного ладу, конституційним правам і свободам громадян і т.д.
Злочин –найбільш небезпечний
вид правопорушення – це суспільно небезпечне правопорушення, за яке в законі
передбачене кримінальне покарання.
ЗЛОЧИН – передбачене
кримінальним законом суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), що
посягає на суспільний лад України, його політичну та економічну системи,
власність, особистість, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи
громадян, а так само інше діяння, що посягає на правопорядок, і передбачене
кримінальним законом.
СПІВУЧАСТЬ У ЗЛОЧИНІ
Співучасть у
злочині визнається навмисна спільна участь двох або більше осіб у вчиненні
навмисного злочину.
Співучасники
злочину:
1.
виконавець – особа, що безпосередньо вчинила злочин;
2.
організатор – особа, що організувала вчинення злочину
або керувала його вчиненням;
3.
підбурювач – особа, що схилила до вчинення злочину;
4.
підсобник – особа, що сприяла вчиненню злочину радами,
вказівками, наданням засобів, а також особам, що заздалегідь обіцяла сховати
злочинця, знаряддя і засоби вчинення злочину, сліди злочину або предмети,
здобуті злочинним шляхом.
ПОНЯТТЯ ПОКАРАННЯ
Покарання
– це захід примушення, який застосовується від імені держави за вироком суду до
особи, визнаної винною у вчиненні злочину, що укладається в передбаченому
законом позбавленні чи обмеженні прав і свобод засудженого.
Стаття
51 Кримінального кодексу визначає такі види покарання:
1. штраф
2. позбавлення військового, спеціального звання, рангу,
чину або кваліфікаційного класу;
3.
позбавлення права обіймати певні посади або займатися
певною діяльністю;
4.
громадські роботи;
5.
виправні роботи;
6.
службові обмеження для військовослужбовців;
7.
конфіскація майна;
8.
арешт;
9.
обмеження волі;
10.
тримання в дисциплінарному батальйоні
військовослужбовців;
11.
позбавлення волі на певний строк;
12.
довічне позбавлення волі.